Анастасія Сухова, сільська голова Муравлівки: «Я намагаюсь виправдати довіру людей»

– Анастасіє Євдокимівно, Ви – корінна мешканка Муравлівки?

– Так. Я – корінна липованка. Батьки мої, дідусі та бабусі жили в Муравлівці. Чиста липованська сім’я. Я росла разом із селом, воно розвивалось на моїх очах.

Анастасия Сухова, голова Муравлевки, Анастасія Сухова, голова Муравлівки

– Як виникла ідея стати сільською головою?

– Насправді, я брала участь у виборах з 1998 року. Завжди вважала, що можу для села багато зробити.

Зі шкільних років я завжди на виду. У школі була головою піонерської дружини і секретарем комсомольської організації, в таборі – на чолі загону, на навчанні у вузі – старостою групи… Встигала займатись у всіх шкільних гуртках, проводила змагання за сценаріями, які сама ж і писала, відмінно навчалася. Мене часто нагороджували за активну позицію – наприклад, так побувала з екскурсіями в Орджонікідзе, Севастополі, Бресті…

І дипломи усі з відзнакою. Лише в шкільному атестаті – три «четвірки», причому, з улюбленого предмета – математики, – посміхається Анастасія Євдокимівна і відразу ж пояснює – закохалася в десятому класі.

Анастасия Сухова, голова Муравлевки, Анастасія Сухова, голова Муравлівки

Закінчила Ананьївський технікум сільського господарства (отримала диплом бухгалтера сільського господарства) і Ізмаїльське торгово кулінарне училище (продавець), працювала головним бухгалтером, директором будинку культури…

Не могла бути спокійною, тихою – активістка!, – сміючись, характеризує сама себе Анастасія Сухова. – У 18 років вийшла заміж. Так, за нього, через якого в атестаті – три четвірки. Якщо закохуватися, то закохуватися, якщо працювати, то працювати, якщо складати іспити, то здавати. Я не вміла здавати на трійки: або знала, або ні – інакше не можу. І в сільські голови прийшла, щоб не заробляти, а відпрацьовувати довіру людей.

– Що допомогло перемогти на виборах? Що Ви обіцяли односельчанам?

– Скільки балотувалась, жодного разу не попросила голосувати за мене. Взяла участь у зустрічі з виборцями, коли виступали всі, хто йшов на сільського голову. Я добре знаю Муравлівку, тому склала реєстр проблем села та детально розписала, що можу зробити для найвіддаленішого села Ізмаїльського району.

Перед початком зустрічі до мене підійшли і сказали: тільки не кажи, що зробиш дорогу до кладовища і вуличне освітлення, тому що це всім набридло – все обіцяють, але ніхто не робить. І я намагалась піти від цього – у мене в програмі цих пунктів немає. Але через півроку роботи сільською головою у мене вийшло зробити дорогу до кладовища. А потім народний депутат Олександр Урбанський з депутатом облради Валентином Волкановим завели з обласного бюджету півтора мільйона гривень на освітлення села! Повторюсь – це були найгостріші проблеми села, але завдяки команді Урбанських їх вдалось вирішити в перший же рік роботи!

Анастасия Сухова, голова Муравлевки, Анастасія Сухова, голова Муравлівки

– А що не зроблено й чому?

– Є одна обіцянка… Писала, що буду сприяти будівництву причалу, але якщо буде звернення громадян. Тоді мені здавалось, що це реально і не дуже складно. Зараз, куди краще знаючи специфіку публічного управління, розумію, що реалізувати цю обіцянку було б, швидше за все, неможливо. Пощастило, що звернення не було, тому формально я свою обіцянку не порушила.

Зате зробила ревізію землі – на 100% і теж в перший рік! Завдяки цьому я збільшила бюджет Муравлівки на півмільйона гривень. Ви не уявляєте, які це гроші для села!

– А які проблеми у Муравлівки сьогодні?

– На сьогоднішній день найбільша проблема села – озеро Китай. Через падіння рівня води в озері відбувається засолювання ґрунтів і страждає сільське господарство. Зокрема, йде в історію «фірмова» муравлівська картопля…

– Виходить якось вирішити цю проблему?

– Складність полягає в тому, що це озеро знаходиться на території Кілійського району. Ми піднімали це питання – в тому числі, на нараді у губернатора. Я звернулася з листом до обласного управління водного господарства, і отримала відповідь про виділення з держбюджету понад мільйон гривень на озеро для наповнення його водою, при тому, що ці кошти в бюджеті закладені не були. Так, треба більше, але добре, що хоч так…

– Древні казали: «Все тече – все змінюється». Скажіть – в зв’язку зі зміною клімату і неврожаєм традиційних сільськогосподарських культур, не було ідеї посадити в селі лимонний гай чи мандариновий сад?

– Ні, на моїй роботі потрібно бути реалістом, – посміхається Анастасія Євдокимівна. – Звичайно, мені б хотілося, щоб Муравлівка стала місцем для екскурсій і щоб були кінні прогулянки. У нас збереглись старі будинки, збудовані в кінці позаминулого століття, у нас прекрасна природа! Хотілося б, щоб туристи приїжджали і бачили все це. Але для відновлення старообрядницької частини потрібно чимало коштів…

– Що б Ви показали туристам, якби вони приїхали завтра в Муравлівку?

– Стару липованську кухню, збудовану в кінці позаминулого століття. Є де переночувати в липованських будинках з передньої хатою, гірками подушок і ручного в’язання підзорами на ліжках. Ми зберегли стару липованських церкву. Є курні лазні (по-чорному), які мало де ще можна знайти.

Нагодуємо липованським борщем, звареним на розсолі з помідор і дощовій воді. Ми ж виросли на квашеній капусті, квашених помідорах (огірки були дефіцитом) і, звичайно ж, картопельці, запеченій цілком в грубці. Ще риба смажена, юшка, яку кожен варить по-своєму. Це – наше!

А ще пісні наші, липованські, які майже втрачені… Насправді, ми – останній ланцюжок, який тримає цю культуру. Якщо ми її не збережемо, її вже не відновити. Нікому не відновити…

– Давайте поговоримо про Вашу сім’ю. Хто у вас в родині головний? У старообрядницькій сім’ї – однозначно чоловік… Вашому чоловікові має бути непросто, адже Ви – керівник.

– Як вам сказати? На роботі і вдома я – різна. До того ж мій чоловік – не липован, а виходець з Румунії, і в нас усе на рівних. Однак чоловік з розумінням поставився до мого бажання очолити село і більшу частину турбот взяв на себе. І я дуже вдячна йому за це!

– У вас на роботі багато справ, і вони явно не закінчуються о 17.15. Чи залишається час для себе? Для хобі?

– Часу для себе точно немає. Його і не було ніколи – починаючи зі школи. Завжди був час на інших. Зараз ми живемо – намагаємось допомогти дітям та онукіам. Дітей двоє, онуків четверо. Онуки зайняті весь час – спорт, музика… У старшої внучки перші і другі місця на обласних олімпіадах, вона на дзюдо ходить, гран-прі має (гра на фортепіано в 4 руки). Та й інші внуки не відстають!

А з хобі у мене хіба що випічка… Я роблю запечений сир – замовлення постійні, забирають прямо в селі. Перед тобою кожен день 20 літрів молока, і з цим треба щось робити. Потім банки мити – вони запікаються. Вранці – банки, ввечері – молоко. І бринзу робимо, але в основному сир. Ось і все хобі…

– Ви згадали дітей… А чим вони займаються?

– У мене були ідеальні діти – вони не билися, не сварилися, завжди дружили, вчилися на «відмінно» і «добре». І навіть зараз у них квартири в одному будинку – в різних під’їздах, але із загальною стінкою…

Після 9 класу вони виїхали з села в Ізмаїл. Син – моряк, дочка – медик. Діти отримали по дві освіти – щоб ними можна було скористатися і в селі, і по життю. Дочка закінчила медучилище, а потім біофак університету ім.Мечникова. Син навчався в технікумі економіки і права, а потім – в Київській академії ім.Сагайдачного.

Діти приїжджають регулярно. Ми не кличемо їх на допомогу – розуміємо, що вони весь тиждень працювали, і хочуть відпочити. Але вони – діти своїх батьків, і приїжджаючи в гості, не сидять, склавши руки – активно допомагають по господарству.

– До речі, а як Ви познайомилися з чоловіком?

– Все вийшло досить цікаво. Він зустрічався з моєю однокласницею, а на дискотеці раптом вибрав мене… Ми зустрілися, а потім одружились. Спілкуємося ми з нею зараз? Так. Я знала, що однокласниця вже стала зустрічатися з іншим…

Але знаєте, ні – ми не типова липованська сім’я. Типова сім’я липованська – це коли зустрічей не було, любові не було, а просто пішов і засватав…

– А як же, якщо «не люблю» або «люблю, але іншого»?

– Не мало значення. Батьки все вирішили. «Стерпілось – злюбилось», – кажуть в народі. Моя мама так виходила заміж. Я б не сказала, що вона була щаслива… Я не бачила в їх відносинах любові… Може тому перенесла її на свою сім’ю?

– А зараз багато липованських сімей?

– Вже ні… Та й липовани рідко одружуються. Село перемішалося. Я виходила заміж у 1982 році. І в той день теж була така ж типова липованська сім’я – вона стала в Муравлівці останньої, коли ось так привели, засватали – і все.

– Як Ви вважаєте – що змінилось? Чому таких сімей стає все менше?

– Мені здається, змінилось саме життя… Адже раніше як було? Їжі майже не було, тому потрібно було дочку швидше випровадити…

Бабуся розповідала, що коли вийшла заміж, взагалі було важко. Вона повинна була всіх обслуговувати і працювати по-чорному. Непритомніла від недоїдання – повинна була всіх нагодувати, а потім сама поїсти… Вона розповідала, що якщо хотіла, наприклад, піч нову поставити, ставала на коліна перед чоловіком і говорила: «Мелетій (так звали чоловіка), дозволь мені будь ласка, зробити цю грубку». Це була чисто липованська сім’я…

…У нас сім’я була тиха. Так склалось, що з сімейних реліквій лише фотографії… Все старовинне пішло, коли я була ще маленькою. Батько наш був атеїст, і коли помер дід, він роздав усі церковні книги. Я якось зустрічала в науковій літературі, що в церкві села Мирне знаходиться Біблія, яка належала Вехову Онуфрію – моєму дідові.

…Бабуся, коли вмирала, зібрала всіх, попрощалася… А мене запитала: «Я так і не зрозуміла, як ви з Сергієм живете – на рівних?».

…Може, на мене наклало відбиток те, що до нас в село постійно надсилали молодих фахівців: агрономів, зоотехніків, і вони жили поруч і дружили з нашою сім’єю? Це були українці, молдавани. Я росла, слухаючи їх, бачачи, як вони живуть.

У липованському будинку є передня хата – щось на кшталт невеликої церкви, де є шафа трикутна (як іконостас) і церковні книги. У передній хаті не можна було жити – заходили лише у свята. А приїжджі жили інакше… Вони ставили грубку, опалювали весь будинок – затишок був інший! Ми купили будинок (не залишилися жити «на корню»), і я теж так робила. Мама зі мною воювала…

– Анастасія, про що Ви мрієте?

– Та про що мрію? Щоб у дітей та онуків усе склалося… А для себе – навіть не знаю… Мене не цікавлять покупки чогось незвичного чи поїхати кудись відпочити. Жодного разу не була в будинку відпочинку, в санаторії. На морі були, коли діти були ще маленькі…

Якщо ж Ви питаєте про село, то мрію, щоб це село якомога довше протрималось і розвивалось: відремонтувати будинок культури, відкрити кілька підприємств, зробити дороги – щоб люди відчули, що живуть в розвиненому суспільстві і вони комусь потрібні. Що можуть приїхати швидка, пожежна, вчасно розчистять дорогу від снігу…

Я зловила себе на думці, що за 4 роки, що я працюю сільським головою, ми намагались усі проблеми вирішувати самі. У нас пропало світло – кожен піднімається і йде на свою ділянку. Але ж є служби, які повинні цим займатись! Особливо в надзвичайних ситуаціях. Але ці служби повинен хтось контролювати, координувати і, якщо можна так висловитися, мотивувати… У нашому окрузі цю функцію взяли на себе народні депутати Урбанські – спочатку Олександр Ігорович, тепер – Анатолій Ігорович. Під час зимової негоди, коли сніг заносить дороги і села залишаються, фактично, відрізаними від світу, нам практично щодня телефонують з їх приймальні, дізнаються, як йдуть справи, та інформують про хід очисних і ремонтних робіт – це дуже полегшує планування й управління.

Ми звикли до цього і сприймаємо як само собою зрозуміле, але спілкуючись з колегами з інших районів області, зрозуміла, що у них такого немає… Не уявляю як в умовах повного невідання переживати такі складні часи, коли навіть не знаєш, що відповісти людям… Здавалося б, така природна і в той же час – потрібна робота, але вона проводиться не скрізь. Хоча потрібно всього-то нічого – уваги й трохи розуміння. Напевно, справа у відношенні…

– Раз вже Ви заговорили про надзвичайні ситуації, то розкажіть – як вплинули на життя села коронавірусні обмеження?

– Ми не відчули на собі якихось серйозних нових незручностей – напевно, звикли жити в них. Єдине що – відсутність автобуса. Але, знову ж таки, за місяць багато хто зрозумів, що в місто і не треба так часто їздити… Продукти є, магазини працюють.

І все ж ми, як і всі, сподіваємось на краще. І у нас для цього є підстави – в останні п’ять років ми побачили поліпшення, на які вже ніхто й не сподівався. Органи влади запрацювали синхронно, а найголовніше – почали працювати в інтересах громад та їх мешканців… З’явився результат, якого не було багато років. Це дуже важливо в умовах, коли ніхто вже й не сподівається на щось хороше. Головне, щоб ця командна робота не зупинялась і не змінювала свій орієнтир, і, звичайно ж, щоб чесні і порядні люди були на своїх місцях. Але це вже залежить від самих громадян. Сподіваюсь, виборці зроблять усвідомлений і правильний вибір, щоб потім не шкодувати про його наслідки…

– Будемо сподіватись. Дякую за бесіду!

Нагадаємо, що раніше розповідали  про голову Броски – Світлану Москвич.